Вот короче начало моего рассказа... Почитайте, и оцените... 
Сьогодні Дарина прокинулась рано – не спалося. Боліла рука. „Ох, старість не радість...” – подумала вона і підвелася з ліжка, але сильний біль у нозі змусив її сісти на нього знову. Даша ляснула себе по голові. „Так так, зовсім забула”, – подумала вона і почала завантажувати систему. Біль зник, і вона твердо встала на ноги і зробила кілька кроків, незважаючи на скрип у правій нозі. Протез знову не слухався. Вона сіла і розкрила оболонку протеза. На третій кільцевій тязі були помітні подряпини. Дівчина дотягнулася до пляшечки з мінеральною олією і помазала тягу, після чого закрила оболонку.
Потім вона пішла на кухню і дістала з холодильника дещо попоїсти. Незважаючи на те, що їй було всього тридцять п'ять років, вона була доволі консервативною щодо свого способу життя і звикла вживати в їжу те, що інші не вживали вже більше десяти років... Отже, вона дістала борщ і швидко підігріла його на плазмовій плиті. Їла вона його без особливого задоволення, переглядаючи в Інтернеті новини.
„Київ охоплений повстанням. Верховна Рада захоплена прибульцями. Президент втік до Росії. Люди намагаються взяти Раду штурмом. За офіційними даними загинуло вже понад тисячу осіб. „Влада в Україні буде передана в руки протоліїв”, – стверджують прибульці. В організації захоплення влади підозрюється легендарний Варфайр – гарнізонний командир протоліїв на Марсі.”
Прочитавши останній рядок, Дарина іронічно всміхнулася, наскільки їй дозволяв це зробити шматок металу в її щоці. Тут пролунав виклик. Дівчина відповіла. Це був Зелоріус, гарнізонний командир протоліїв на Землі.
- Що там у вас в біса відбувається?” - не без роздратування, грубим, як і у всіх протоліїв, голосом, запитав він.
- Що-що, не бачиш, чи що? - відповіла взаємністю дівчина. - Подуріли всі!
- Не сприйняв інформацію. Повтори. Як це сприймати? Це повстання? Проти нас?
- Схоже, що так.
- Негайно придушіть його, інакше ми введемо на Землю окупаційні війська!
- Тільки спробуй! Я особисто з тебе фарш зроблю! - не витримала нарешті Даша. - Якби ви забралися всі геть з моєї планети, такого б не сталося! --- Тепер розбирайтеся з цим самі! Але якщо проллється хоч крапля людської крові, ви всі заплатите за це життям!
- Що?!! Та як ти смієш так зі мною говорити? Ти ніхто, ти розумієш це? Ти жалюгідна людинка, яку я одним пальцем розчавлю! Я негайно викликаю Об'єднану Армію протоліїв!
- Ну звісно, армію! Ти ж боїшся за своє нічого не варте життя! Ти боїшся вийти зі мною сам на сам!
- Ха-ха-ха! Дурна людинко! Мені шкода тебе! Коли я прийду, тебе одразу не стане!
- Припини лякати мене, я тебе не боюся! Приходь сюди, поговоримо! Я тебе чекаю!
- І що я матиму, коли вб'ю тебе?
- Землю.
- А коли ти виграєш, на що ти сподіваєшся?
- На те, що ви більше ніколи не повернетесь до цього світу з мілітаристськими намірами!
- Ти не виграєш!
- Боїшся?
- Ні! Я вже лечу до тебе, дівчинко моя!
- Я не твоя!
- Будеш моєю! Ха-ха-ха!
Даша стояла непорушно, дивлячись на те місце, де щойно було зображення грізного прибульця. Раптом вона почула рух позаду себе. Вона обернулася. На порозі стояла Наташа. Вона з докором дивилася прямо в очі. Потім вона тихо промовила:
- Що ти накоїла... Він сильніший за тебе. Він тебе вб'є.
- Так, можливо... Але я більше не хочу слугувати йому. Краще я помру.
- Дашо, схаменися, вже пройшли ті часи, коли нас боявся Всесвіт. Ми вже не ті Вигнанці, що були колись! Ми слабкі, не кращі за тих людей, які зараз штурмують Верховну Раду і гинуть за свободу, національну свободу.
- Так, за національну свободу... Я пам'ятаю...
- Що ти пам'ятаєш?
- Пам'ятаю початок століття. Мені... нам було по п'ятнадцять років. І наша вчителька, ти пам'ятаєш її?
- Звісно, як її забудеш! Валентина Михайлівна...
- Так, так. Вона говорила, що вогник національної свідомості українців не повинен ніколи згасати.
- Ти маєш рацію, ще кілька років тому я б не повірила, що хтось у цьому світі думає про щось інше, крім власного життя.
- Бачиш, доки ми боремось, наше життя чогось варте. а коли ми сліпо коримось, ми вже не люди... ой, що я бовкнула! Вибач, Наталонько.
- Та нічого, нічого, - дівчина всміхнулася. - Я навчилася пишатись тим, що я не людина. І взагалі, я вважаю, що людину визначає не ДНК, а те, що тут, - вона показала на голову, - і тут, - сказала вона, поклавши руку на серце.
- Так, ти, як завжди, маєш рацію.
- Звичайно, треба боротись, і що б не трапилось, я буду з тобою.
- Дякую тобі за все, що ти для мене зробила, - сказала Даша і обійняла подружку. - Всі, крім тебе, відвернулися від мене. А ти залишилась.
- Дашо, не всі! - почулося ззаду. Дівчата повернулися. На порозі стояв Сашко. - Я з тобою. Назавжди.
- І я! - неначе з-під землі перед ними з'явилась Віка.
- І я! - неначе грім пролунав голос Варфайра.
- Ми всі зібрались тут, щоб знову врятувати рідну землю, як в старі добрі часи. І ми зробимо це. Чого б нам це не коштувало. Нас вигнали з власного дому, тепер ми знову Вигнанці, і ми не зупинимось! Та допоможе нам Бог! - промовив голосом лідера Сашко.
- Так!
- Так!
- Так!
- Так!
І Вигнанці почали готуватись до бою. До їх останнього бою. До бою за свободу, якої так довго не було. І, здавалося, вся Україна, вся Земля підтримала ті вигуки „Так!”. Вигуки двох людей, двох мутантів, і прибульця.
Доки такі люди, так, люди, ходитимуть по землі, в України, та й у всього світу, буде майбутнє.
